Молячись у посвятті Успення Пресвятої Богородиці Вечірню, натрапляємо на стихиру, яка містить слова: «Наперед посилається апостолів, і ангели тебе підносять; тому, поховавши твоє пречисте тіло і заспівавши надгробну пісню, з острахом дивилися і мовили: Ця переміна з правиці Всевишнього». Початок, звісно, описує нам історичну подію поховання Богородиці у її земному і небесному вимірах. Друга ж частина, як це часто буває в літургійних текстах, відсилає нас до Святого Письма. А там відкривається ще ширша перспектива як в контексті Успення, так і в контексті життя конкретної людини в яку б то не було епоху.
Отож про «переміну правиці Всевишнього» з певними конфігураціями різних перекладів читаємо у 76 псалмі. Читаючи псалми, корисним є зауважувати настрій автора, його емоції. Часто в одному псалмі можуть переплітатися почуття діаметрально протилежні, чергуватися, змінюватися, вступати у конфлікт. Саме таким є псалом, посеред якого псалмопівець говорить: «Тепер я почав розуміти: це зміна правиці Всевишнього» (76,11). А що довкола цих слів?
Воно, власне, і дозволить нам зрозуміти, що мається на увазі під «зміною правиці Всевишнього». Бо ж Бог незмінний. Змінною є людина. Змінними є ситуації в її житті. І змінними є її реакції на них.
Починається псалом як? «Скрутного для мене дня я Господа шукаю… душа моя зреклась утіхи… стогну… млію духом… тривожуся, і відняло мені мову»(76,3-5). Такий настрій псалмопівця. Він запитує, як багато хто з нас сьогодні: «Чи то ж Господь відкине геть навіки й не буде більш прихильним? Чи то ж назавжди припиниться його ласка, із роду в рід слово його стане нечинне? Чи милосердуватися забув Бог? Чи в гніві замкнув він своє милосердя?» (76,8-10).
Однак у другій частині псалма настрій геть інший: «Боже! Свята твоя дорога: який бог так великий як наш Бог? Ти єси Бог, що чуда чинить, ти між народами явив свою потугу» (76,14-15). Що ж стоїть між цими двома фрагментами? Слова про зміну правиці Всевишнього (76,11) сигналізують, що як відповідь на ревну і щиру молитву Бог перемінює журбу людини на радість. А далі йдеться про те, що ще людина крім молитви мала б робити, аби співдіяти з Божою благодаттю: «Пригадую собі діла Господні, пригадую чуда твої днедавні. Роздумую й над усіма ділами твоїми, і міркую над учинками твоїми» (76,12-13).
Скількома благодатями Бог нас уже обдарував! Зі скількох скрутних ситуацій вивів! У скількох скорботах втішив! Та й не лише до власного досвіду життя з Богом можемо звертатись. Перед нами – досвід життя усієї Церкви у Святому Письмі, літургійних богослужіннях, творах Отців. Недарма псалмопівець закінчує свою пісню словами: «Ти вів народ твій, як отару, рукою Мойсея та Арона» (76,21). Згадує, що Бог свого часу не дозволив ворогам взяти гору над Його народом. Не дасть і надалі, якщо тільки щиро взиватимемо до Нього.
І вчасно пригадуватимемо Божі добродійства. Бо свята, які упродовж року святкуємо, якраз і є цим пригадуванням. Але пригадуванням особистим, співучастю у тій чи іншій спасительній події. Бо це для МОГО спасіння Бог її здійснив.
Апостоли із сумом ховали тіло тієї, яка народила їхнього Вчителя, яку безперечно шанували і товариством якої втішалися. Але «десниця Всевишнього змінилась» (76,11), і Діва Марія з душею і тілом «до життя божественного переселяється» (Канон Утрені свята Успіння). Де чекає на кожного з нас.
Василь КАЛИТА для ДивенСвіту
